Цей рік був щедрим на різноманітні культурні події – американський співак українського походження Боб Ділан вперше з’явився у англійських музикальних чартах, а згодом записав пісню «Like a Rolling Stone», яка нині у списку 500 найкращих пісень за версією журналу «Rolling Stone», складеному в 2004 році, посідає перше місце. Гурт «The Rolling Stones» записали пісню «(I Can’t Get No) Satisfaction», яку слухають меломани й до сьогодні. Цього ж року «The Beatles» записали усім відомі пісні – «Help», «Yesterday». Кіномани запам’ятають цей рік за картини «На декілька доларів більше» із Клінтом Іствудом, «Звуки музики» екранізація відомого на заході мюзиклу та «Фантомас розлютився» із Луї де Фюнесом у головній ролі.
Цього ж року українці також зробили свій унікальний внесок у скарбницю світової культури. У 1965 році світ побачив ще один шедевр – «Тіні забутих предків», витвір кіностудії імені Олександра Довженка. Цього ж року на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) ця картина була відзначена золотою медаллю та відзнакою ФІПРЕССІ за колір, світло і спецефекти. Також вона здобула Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966). Загалом «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні.
Проте як вже не раз було з нашим мистецтвом – попри міжнародне визнання за залізною завісою кінокартина була, по суті, заборонена. Очевидно, що, на думку «кінокритиків у цивільному», вона не сприяла творенню нової радянської людини. У Києві прем’єра фільму стала приводом для акцій протесту після показу. В’ячеслав Чорновіл разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом закликали встати та підтримати українських дисидентів. Влада сприйняла роботу Сергія Параджанова як виклик. Адже все, що виходило за рамки соцреалізму, все, що суперечило офіційній ідеології, вважалося шкідливим і тому мало бути знищеним. У шістдесяті роки вже не потрібні були масові репресії, бо всі й так сиділи тихо. Тому знищували тільки зразково показово або фізично, або морально тих, хто хоч трохи вирізнявся, чи не відповідав соціалістичному канону. Після цієї акції Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом. А Сергія Параджанова – режисера картини – відправили у табори за статтею гомосексуалізм.
Сьогодні, не зважаючи на минулі п’ятдесят років, зрозуміло, що картина недаремно отримала світове визнання, і недаремно була заборонена в Радянському союзі. При перегляді відчувається той дух свободи, що витає у повісті Михайла Коцюбинського, та у повітрі тодішньої «відлиги» шістдесятих. Вражають зйомки панорам, майстерно передані кольори. Захоплює музика Мирослава Скорика, яка допомагає зануритися у вир подій, відчути настрій – тугу й радість героїв фільму. І сьогодні вражає як майстерно Параджанов не тільки зосередився на розкритті сюжету повісті, а й показав різноманітний та багатий духовний світ жителів Верховини.
Цього ж року українці також зробили свій унікальний внесок у скарбницю світової культури. У 1965 році світ побачив ще один шедевр – «Тіні забутих предків», витвір кіностудії імені Олександра Довженка. Цього ж року на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) ця картина була відзначена золотою медаллю та відзнакою ФІПРЕССІ за колір, світло і спецефекти. Також вона здобула Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966). Загалом «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у двадцять одній країні.
Проте як вже не раз було з нашим мистецтвом – попри міжнародне визнання за залізною завісою кінокартина була, по суті, заборонена. Очевидно, що, на думку «кінокритиків у цивільному», вона не сприяла творенню нової радянської людини. У Києві прем’єра фільму стала приводом для акцій протесту після показу. В’ячеслав Чорновіл разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом закликали встати та підтримати українських дисидентів. Влада сприйняла роботу Сергія Параджанова як виклик. Адже все, що виходило за рамки соцреалізму, все, що суперечило офіційній ідеології, вважалося шкідливим і тому мало бути знищеним. У шістдесяті роки вже не потрібні були масові репресії, бо всі й так сиділи тихо. Тому знищували тільки зразково показово або фізично, або морально тих, хто хоч трохи вирізнявся, чи не відповідав соціалістичному канону. Після цієї акції Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом. А Сергія Параджанова – режисера картини – відправили у табори за статтею гомосексуалізм.
Сьогодні, не зважаючи на минулі п’ятдесят років, зрозуміло, що картина недаремно отримала світове визнання, і недаремно була заборонена в Радянському союзі. При перегляді відчувається той дух свободи, що витає у повісті Михайла Коцюбинського, та у повітрі тодішньої «відлиги» шістдесятих. Вражають зйомки панорам, майстерно передані кольори. Захоплює музика Мирослава Скорика, яка допомагає зануритися у вир подій, відчути настрій – тугу й радість героїв фільму. І сьогодні вражає як майстерно Параджанов не тільки зосередився на розкритті сюжету повісті, а й показав різноманітний та багатий духовний світ жителів Верховини.
Та, на превеликий жаль, сучасне покоління важко сприймає цей класичний український фільм. Наприклад учні 10 класу, в яких за програмою є вивчення твору «Тіні забутих предків», при перегляді хапаються за голову та кажуть один до одного: «Що це ми дивимось?». У школі й досі немає належної підготовки і виховання навичок сприйняття українського мистецтва загалом, а кіномистецтва п’ятдесятилітньої давнини зокрема. Але це не означає, що цього не потрібно робити. Бо змінилися і стиль зйомки, і якість зображення. Але хіба справжнє мистецтво підвладне часу? Тим часом за роки панування радянської влади найкращі митці або були знищені, або ж виїхали закордон – як результат маємо «Тіні незабутих предків» 2013 року, за який соромно. Як показує цей досвід за 25 років, що минули після заснування незалежної української держави, ще досі не сформовано справжню культуру сприйняття українського мистецтва і літератури.
Немає коментарів:
Дописати коментар