Квітка посеред британських пейзажів – Джейн Ейр

Певне не знайдеться людини в світі, яка не читала або хоча б не чула про роман «Джейн Ейр» Шарлоти Бронте. Це класичний жіночий любовний роман, що був екранізований загалом понад десять разів. Не будемо вдаватися в історію створення та автобіографічний аспект роману, лиш зосередимося на моментах, які так захоплюють читача.

Із першої сторінки роману перед нами постає дівчинка десяти років, яка плачучи намагається сховатися із книгою в руках від такого жорстокого та несправедливого світу за гардиною. Ця дівчинка, до якої ставляться гірше, як до прислуги, добре читає, струнко мислить, зрештою, має свою думку про історію стародавнього Риму. Далі від нашої десятирічної дівчинки чуємо досить непогано риторично організований монолог на тему «жалюгідні, нікчемні люди, як я вас всіх ненавиджу» і тому подібне. Ось тут у читача повинно виникнути цілком справедливе відчуття того, що це явна проекція культурної дорослої людини із вищою освітою та життєвим досвідом на дитину молодшого шкільного віку, що провела всі ці десять років без будь-якої освіти та підготовки. Такою ж постає перед нами і подруга міс Ейр, яку вона зустрічає в Ловудській школі – Елен Бьорнс, дівча тринадцяти років, із розумом, мораллю та даром красномовства біблейського проповідника. Джейн Ейр – така собі екзотична квітка посеред невиразних британських пейзажів. Героїня вже цілком сформована, як особистість. Вона не є результатом виховання чи досвіду – наче з неба звалилась вся така прекрасна та досконала. Та ниткою Аріадни через весь роман проходить, що Джейн не надто гарна поміж цих прекрасних багатих дам із черствим серцем. Таким чином відбувається ще більше її відокремлення від світу багатих, що асоціюється із лицемірством, зарозумілістю, егоїзмом та жадібністю.

Період дорослості, ось тут роман стає любовним. І саме тут і породжується більшість замилувань та захоплень у дівчаток 14 років, адже йде мова про кохання та пристрасть, яких так не вистачає в реальному житті. Та якщо тверезо подивитись на цю ситуацію, то тут нема кохання. Є фантазія дівчини 17 – 18 років про споріднені душі, про пристрасть, є бажання підкорятися та служити, є і егоцентризм, і ейфорія та до любові не дотягає. Принаймні в Джейн до містера Рочестера, його почуття, як раз, схожі на кохання, йому все ж 38 років, він краще усвідомлює що з ним коїться. А від її звертання до містера Рочестера – хазяїн (master) взагалі мороз по шкірі йде, звідки така хвороблива потреба підкорятися? Взагалі, щодо стосунків між чоловіком та жінкою, то тут панує концепція повного володіння – знову й знову повторюються вирази «моя», «мій», «ти повинна належати тільки мені», «заволодіти тобою повністю», «власність». І разом з тим в романі постійно присутній дух прото-фемінізму, рівноправ’я, честі та незалежності. Але найгірше те, що бути міс Ейр з містером Рочестером згоджується лиш після його каліцтва та жахливих страждань – така собі релігійна концепція великого блаженства тільки після неймовірних страждань.

Особисто мене дратує містицизм у романі. Оцей віщий сон руїн Тьорнфілд Холлу та жахливого створіння, або ж забобон, який справджується, про те, що, коли сниться дитина – то це на біду, або коли Джейн вчувається, що «коханий» кличе її у розпачі і це виявляється правдою.

Вражають щасливі збіги в житті дівчини. Після кількох днів поневірянь та на порозі смерті, вона потрапляє в будинок, в якому, як згодом виявляється, живуть її двоюрідні сестри та брат. Чи те, що врешті вона отримує великий спадок од родичів. Чи те, що під час тифу більшість дівчат помирає, але не вона (хоч вона, зокрема, ніч спала обійнявшись із серйозно хворою).

Але якщо не задумуватися над цим усім та не дратуватись від дрібниць, то можна дістати величезне задоволення, особливо враховуючи те, що роман читається на одному диханні. В романі є все – соціальна несправедливість, лицемірство, релігійні міркування, кохання, відданість, фанатизм, елемент детективу. Тому не спирайтесь ні на чию думку, не кивайте на судження критиків – як стверджує латинський вислів: «Sapere aude»!