Брак «Повітря»

Світ знищений ядерно хімічною зброєю, атмосфера непридатна до життя ще від 30 до 150 років. Доки можна буде знову жити на поверхні керівництво Сполучених Штатів поміщає вчених у глибокий штучний сон у багатьох бункерах. Кожен бункер має двох техніків, які мають за ними наглядати. Герої Нормана Рідуса і Джимона Хонсу – Бауер і Картрайт відповідно, і є цими техніками. Вони також сплять у кріокамерах та прокидаються раз на 6 місяців аби продіагностувати систему, впевнитись у безпеці та здоров’ї вчених, фахівців у найрізноманітніших галузях. На все це в них кожного разу є 2 години, після закінчення часу вимикається електрика та перестане постачатися повітря. Вже, мабуть, зрозуміло на чому будуватиметься сюжет.

Бауер і Картрайт мають обмежену кількість часу, щоб виконати своє завдання, перш ніж повернутися до своїх камер сну, тому що є обмежена кількість очищеного незараженого повітря. Коли камера сну Картрайта ламається, як раз тоді коли час збігає (а отже і повітря), ось тоді все йде шкереберть.

Фільм, який починається як психологічний трилер про двох чоловіків проти всього світу, перетворюється на психологічний трилер, де ці двоє чоловік обертаються проти один одного. Тут і зрада, брехня, недомовки, і трохи божевільності, викликані суворими реаліями, з якими зіткнулися ці двоє. Як приклад, Картрайт має галюцинаційні розмови з однією з жінок (Сандрін Холт), яка, насправді, спить в одному з ліжок.

А атмосфера й справді гнітюча. Нам показують не дуже добре освітлені житлові приміщення, освітлювану лиш ліхтариком цілковиту пітьму закинутих складських кімнат, довгі пусті коридори з трубами, що тягнуться попід стінами, забруднене повітря, в якому літає блакитний попіл, скелети давно загиблих. Також допомагає тримати в напруженні і музика, у кількох місцях фільм і справді є трилером. Хоч і зображуване у недалекому майбутньому, уся апаратура, крім камер сну, виглядає наче з початку століття – великі квадратні монітори, відеокамери із низькою роздільчою здатністю, поганий радіозв’язок, кнопковий магнітофон.

Тож, бункери хоч і оснащені передовою технологією, аби тримати людей у сні, але в усьому іншому він здається не надто точно продуманим, наспіх зробленим, недолуго спроектований, явно все робилося в останню хвилину – зв'язок між бункерами поганий, знайти необхідні інструменти та запчастини важко, і здатність контролювати кількість повітря, яку вони одержують у разі надзвичайної ситуації, мінімальна. «Повітря» зацікавлює тим, що труднощі з якими стикаються чоловіки, максимально відповідають тим, з якими б вони зіткнулися насправді.

У кінокартині досить добре прописані всі проблеми: чому герої пішли працювати на таку відповідальну роботу, що вони відчувають кожного разу як прокидаються, чи розчаровуються вони поступово у своїй місії, як важко лишатися при здоровому глузді в таких умовах, як система ставиться до робітників і зробить все, навіть обдурить, аби робітники не зневірились. Є й проблема відповідальності двох людей за виживання всього людства, навіть є класичне питання можливості жертвуванням одним життям заради спасіння іншого чи й усього людства.

І все наче було б добре у цьому фільмі – моторошний бункер, обмеженість часу, пост апокаліптичний світ, напівбожевільні герої від самотності і розлуки з рідними, але сценарій би тільки покращав, якби в ньому було ширше розглянуте питання використання зброї масового знищення. Якби були б глибше розкриті персонажі головних героїв, їхній зв’язок із родинами, почуття з приводу неможливості спілкуватися з іншими бункерами. Для психологічного трилера треба аби герої стикалися і глибше проробляли психологічні, моральні, етичні дилеми та діяли б більш непередбачувано.

Врешті фільм закінчується на позитивній, мелодраматичній ноті. Це було б добре для мелодрами, та трилер краще б було завершити на моменті, який би змусив глядача замислитись над подіями, без розв’язання конфлікту.

Повітря не перший фільм, який зображає, як люди реагують в тісній ізоляції та / або намагаються вижити в пост-апокаліптичному середовищі. Тим не менш, кінокартина відрізняється у своїй концепції із бункером. І Хонсу, і Рідус зачаровують настільки, що люди знайдуть щось до вподоби. Та відмовившись від реальних пояснень та розкриття образів і проблематики – переглянути можна це тільки раз.