«Люсі» мав би бути чудовим фільмом.
Здавалося, що в ньому є все що треба для цього: неперевершений режисер, сильний
та привабливий жіночий образ, ідея з науковим підґрунтям. Та чомусь глядач після
перегляду залишається дещо спантеличеним.
Початок фільму дуже хороший,
реальна картинка перебивається сценами з природи – викрадення Люсі порівнюється
із полюванням гепарда. Себто бачимо талант режисера та одну з ідей фільму, що
люди то такі ж тварини. Далі бачимо гарну гру акторів, головне Скарлет
Йохансон, адже так натурально скиглити не кожен зможе, тому-то сильно
переживаємо за долю героїні та засуджуємо огидні та нелюдські злочини
наркоторговців. І все чудово до моменту, як наркотик потрапляє до організму. Ну
чого вона почала під стелею пурхати? Після цього захват поступово згасає.
Є у фільмі позитивний момент, як
тільки фільм починається, він одразу ж набирає відповідний темп і не спиняється
ні на секунду. Завдяки цьому фільм дивитися легко та цікаво. Також у фільмі
попрацювали над картинкою, маю на увазі, що пейзаж космосу чи те як препарат
розливається по усьому тілу, чи як героїня розкладається, а її частинки
розвіюються в повітрі вражає. Але присутнє почуття, що автори так і не вирішили
в якому ключі працюють. Себто це і не мега блокбастер, і не філософський твір з
глибоким сенсом. Хоч і відчувається дотик Люка Бессона та не відчувається що
він вклався в цей фільм. Екшн сцени є та вони лиш спочатку. А режисер – людина,
яка створила такі бойовики як «Перевізник» та «Хітмен». Є в ньому і погоня на
автомобілях по вулицях Парижа, але і вони виглядають кволо, а Бессон створив
культову квадрологію «Таксі». Є й перестрілки, та запалу не вистачає. Нагадаю,
що він же зняв «Васабі», «П’ятий елемент» та «З Парижа з любов’ю». Також не
побачили сильного жіночого персонажу, який був у фільмах «Леон» та «Бандитки». Фільми
Бессона є цікавими, бо він уміє створювати саме особистості, багатогранні та
нешаблонні. Усі ці елементи є, але лиш доти, доки Люсі залишається людиною, а
це перші півгодини. Якби я полишив зал
подивившись ці півгодини я був би в
захваті од фільму. Як тільки головна героїня отримала сили та її мозок почав
розвиватись – все, ми її втратили. Вона стає порожньою, в неї нема емоцій, вона
керується лиш логікою, а це не зачіпає, не зачаровує. Люсі стає комп’ютером, а
ми не знаємо чи радіти за неї, чи жаліти її, адже як співпереживати бездушній
машині. На сей раз Бессон не розкрив особистість, власне, він не розкрив жодну
особистість у фільмі – є простодушна Люсі, погані бандити, хороші поліцейські,
розумний та відповідальний вчений. Самі шаблони, а дарма. Прибравши емоції, він
замінив їх науковим фактажем, бо кожну дію Люсі нам пояснює лектор (Морган
Фрімен). От і маємо, що Люсі нас перестає цікавити, як наслідок і сам фільм.
Натомість згадаймо фільм на цю ж
тему – «Безмежний розум: Області пітьми»
(Limitless) із Бредлі Купером у головній ролі. Едді Мора, а саме так звати
головного героя, також під дією наркотику розкриває повністю свій потенціал. От
тільки він не змушує людей літати, не створює космічних флешок і в часі також
не подорожує; він отримує ідеальну пам’ять та загалом підвищує набагато рівень
свого інтелекту. Ось цей фільм цікавий, адже в ньому не втрачається особистість.
Хоч його здатність обробляти інформацію стає як в машини, ми не втрачаємо Едді
як людину із певними неповторними рисами характеру, не зникає страх та відчуття
болю. Навпаки підкреслюються різні риси інших персонажів фільму на тлі його
надзвичайних можливостей, як то жорстокість вуличного бандита, жадібність його
начальника, відданість коханої дівчини. Реалістичнішим робить і те, що од цього
наркотику бувають побічні ефекти, як провали в пам’яті чи мігрені або навіть
смерть од передозування чи раптового припинення приймання таблеток. Завдяки
цьому фільм лишається живим та зрозумілим глядачеві, адже як не крути, а
питання моралі, честі й совісті, себто звичайні та притаманні кожному людські
переживання, завжди будуть цікавими глядачеві – з інтроспекцією нічого не
поробиш. Нема емоцій, нема людської складової – нема цікавого фільму.
На останок хочеться згадати
космічну флешку. Людина еволюціонувала врешті до великого органічного
комп’ютера, побачила всю історію людства, першу людину, динозаврів, великий
вибух і після цього передала людству флешку з усіма гіпотетичними знаннями. Виглядало
як стьоб.
Все було б нічого, але фільм не про
жінку, як нам видалось з назви фільму, а про ідею. Люк Бессон каже: «Передача
знання була великою ідеєю фільму». Після перегляду ми засвоюємо цю ідею. Та
якою ціною?
Немає коментарів:
Дописати коментар