Історія дівчини, що з глухого села у Бразилії вирвалася у великий світ у
пошуках мрії. Аби пізнати щастя вона пройшла крізь низку випробувань, танцювала
у кабаре за дріб’язок, намагалася стати фотомоделлю, була повією. Коли стала
повією, то пообіцяла собі, що не лишиться тут на завжди, а повернеться додому.
Вона їхала шукати пригод, щастя, кохання, натомість, знайшовши його,
відштовхнула.
Шкода дівчини. Та шкода не через те, що їй запропонували високу платню у
Женеві, а натомість зробили танцівницею. Не шкода, що опинилася сама у далекій
і холодній Швейцарії. Не шкода, що вибрала стати повією. Не шкода її за той
біль, якого вона спізнала за свої 23 роки. Шкода за лицемірство. Всю книгу вона
нам розказує, як вона жадає кохання, як хоче зустріти гідного чоловіка, який би
про неї дбав, як мріє про втіху від перебування поруч із коханим. І ось вона
зустрічає цього чоловіка, який бачить, як з неї променить світло, він бачить у
ній спасіння, а не лиш об’єкт задля власної втіхи. Вони закохуються один в
одного із першої ж миті, рятують, витягають з рутини щоденного життя. Він хоче
краще спізнати її душу, її бажання, почуття, хоче направити, вберегти. Дві
втрачені людини знайшлись. Обом потрібна була підтримка, та бажання навчити
себе кохати. І коли закохується, Марія боїться сказати, що кохає, бо Ральф може
відповісти навзаєм і тоді треба стати не маленькою дівчинкою, яка мріє про
принца, а жінкою, яка здатна відповідати за свої вчинки та будувати сім’ю, долати
труднощі в житті самотужки, забувати про гордощі та чинити згідно з розумом.
Виправдовує дівчина себе, тим, що вона не може бути із ним, адже він частинка
її минулого життя у Женеві, де вона не була щасливою, і йому нема місця у її
майбутньому у Бразилії, на фазенді із її батьками, серед свійських тварин, адже
він із вищого світу і одного дня йому це набридне і він поїде. Вона ж, така
поміркована, не хоче тримати його, як папугу в клітці, не хоче володіти ним,
обмежувати, тому просто поїде і лишить страждати обох. Натомість в неї буде
завжди чарівний спогад за чоловіком, якого вона кохала і яким не володіла і
який не володів нею. Як же ж ванільно і пафосно.
Книга ця про стосунки між людьми. Автор намагався розказати, як люди
живучи і стикаючись із сексом, так чи інакше, кожного дня, не бажають і часто їм
навіть в голову не приходить поговорити із партнером про його вподобання,
комфорт, насолоду, більше того, не хочуть говорити про власні бажання, думки. І
це екстраполюється не лишень на інтимне життя, а й на буденне – живеш із
людиною, наче кохаєш, але завалює рутина і вже особисте життя та переживання
нікого не цікавить. У книжці висловлюються не дурні думки про стосунки та життя
загалом – не варто обмежуватися рутиною, секс це ще не все, варто слідувати
своїй меті і не відкладання її здійснення на потім, варто цінувати те, що маєш,
треба вміти вчасно спинитись, не треба бути гордим, основа стосунків –
спілкування та про багато інше. Пауло Коельйо написав цю книжку у 55 років,
очевидно дізнавався про все із власного досвіду і вирішив ним поділитись, аби
читачі не повторили помилок головних і другорядних героїв – Марії, Ральфа
Гарта, матері й батька Марії, Теренція, бібліотекарки Еді, хазяїна крамниці
одягу.
«Одинадцять хвилин» для тих, хто не хоче читати спеціалізовану наукову,
науково-популярну літературу про стосунки, для тих, для кого надто складна і
нудна така література. Проблема лиш в тому, що, хто не читає серйозної
літератури про стосунки, а читає глянцеві журнали і сумнівні псевдонаукові
статті, не може зрозуміти тих посилів і думок, які вклав у книжку автор, а
здатен тільки розтягти книгу на цитатки вирвані із контексту (і часто навіть не
на ті цитатки).
Книга ця вкотре доводить, як непоганий твір може стати прекрасним у очах
неперебірливих та недосвідчених через оригінальність та провокативність сюжету.
Немає коментарів:
Дописати коментар